Ми живемо в суспільстві сорому і нарцисизму. І це історія як на індивідуальному, так і на колективному рівнях. Коли дитину виховують в постійному почутті сорому, порівнянні з іншими, відсутності доброзичливого зворотнього зв’язку про те, якою вона є, при маніпулюванні втратою зв’язку, якщо дитина поводиться погано, то у неї неодмінно сформується відчуття того, що вона не така, гірша за інших, не варта любові просто так.
Якщо етнічній групі впродовж сторіч транслюють ідею меншовартості, гіршості, недолугості, фізично винищуючи за сам факт її існування, в постійному порівнянні зі старшим (безумовно!) «кращим» братом – еталоном і взірцем, приховуючи й спотворюючи її історію про саму себе, то така етнічна група вочевидь сформує відповідну ідентичність – дефектності та меншовартості, з постійним озиранням на інших та бажанням приховати свою нікчемність.
Ключова емоція, яка народжується з такого досвіду і лягає в основу ідентичності- СОРОМ. Як жити з цим відчуттям- дефективності, недостатності, гіршості й присоромлення? Нестерпно! Бо в серці свідомості на заміну зовнішніх послань утворюється великий та впливовий критик, який лунатиме в голові постійним приниженням, знецінюванням, гнобленням.
Сором – одна з найвразливіших емоцій, тому часто навіть не усвідомлюється людиною, так спрацьовують механізми психічного захисту. Психіка – як індивідуальна, так і колективна- обирає способи справлятися з цим відчуттям нікчемності. Постійно озираючись на інших, та порівнюючи: а я кращий чи гірший? чи я вже достатньо? як приховати свою нікчемність? як компенсувати свою «поганість»?
А далі – обираючи одну із стратегій. Або ж змиритися зі своєю гіршістю і тоді соромитися проявлятися, бути помітним, бути почутим, бути визнаним. І тоді – прагнути примкнути до когось очевидно «кращого», більш гідного, визнаного, щоб ідентифікуватися з ним (звідси – тенденція до ідеалізації та пошуку «месії» в нашого народу, сюди ж можуть відноситися і бажання еміграції в «кращі» країни).
Або ж щосили намагатися показати всим тим «кращим» іншим, що насправді- це вони гірші, і тоді вмикається нарцисична динаміка. І так, на жаль, наші колективні неоплакані геноцидні травми теж можуть лягати в цю нарцисичну тенденцію (бо неопрацьована травма відмежовує, а такий болючий та відмінний від більшості досвід стає приводом для відчуття себе особливим, вищим за інших, хоч і у стражданнях).
Нарцисична динаміка постає способом урівноважити гнітюче відчуття сорому. Перенести його зсередини- ззовні. І тоді носій цього неусвідомленого та відщепленого від себе сорому щосили прагнутиме віднайти в інших ознаки недосконалості, гіршості, щоб хоч на мить відчути себе краще…
Але це не тамує біль і не загоює внутрішні рани. Це лише тимчасовий пластир. Все – і перфекціоністичне намагання все-таки стати кращим і досягти ідеалу, і уникання бути проявленим (адже раптом – викриють! побачать який я насправді), і нарцистичне позиціювання- все це лише оманлива стратегія знеболення, але не лікування. А зцілення потребує любові.
В цей особливий день нашої історії мені хотілося б нагадати дещо.
Ми – гідні.
Ми – цінні.
Ми ВЖЕ достатньо- демократичні, європейські, цивілізовані, і все решта, з чим ми з такою нав’язливою і прискіпливою увагою без кінця порівнюємо себе з умовним «кращим» іншим. Ми маємо свій шлях, свою самобутність і унікальність, свої сильні і слабкі сторони. Як і в кожної особистості, як і в кожної нації, у нашої є і своя цінність, і своя тіньова сторона, яку – так! – потрібно і помічати, і визнавати, і чесно називати речі своїми іменами. Але ж, без перманентного присоромлення і гойдання на цих гойдалках від «ми найкращі- ми найгірші», «у них краще – у нас все погано».
Давайте будемо добрими до себе, і добрими до українців всередині нас, де би ми не перебували- в межах кордонів цієї понівеченої держави, або поза нею. Бо ми не перестанемо бути тими, ким ми є, але можемо змінити своє ставлення до того ЯКИМИ ми є.
Давайте ставитися до цього нашого українського «МИ» так, як ми вибудовуємо стосунки з нашими дітьми: з повагою, з турботою, з бажанням кращого. А справді турботливі дорослі не лише приймають безумовно, але також допомагають дитині ставати кращою версією себе: навчаючи, розвиваючи, долаючи разом труднощі, підтримуючи, обмежуючи небажану поведінку, утримуючи кордони (і коли атакують дитину, і коли вона не дотримується правил).
З Днем Гідності та Свободи, дорогі українці! Наш народ платить величезну ціну за останню, але не меншу – за повернення відчуття гідності та етнонаціональної цінності. Пам’ятаймо про це не тільки в цей день 🇺🇦
Добавить в избранное