Найчастіше до дитячого психолога батьки звертаються із запитанням: «Як зробити так, щоб дитина перестала/почала…», «Як її навчити/відучити…», «Як мені правильно реагувати, щоб він/вона не…» – тобто запит йде саме на отримання способів впоратися з поведінкою дитини.

У свідомості більшості батьків міцно засіла ідея про те, що наше виховне завдання – це формувати бажану поведінку дитини відповідно до норм та правил, прийнятих у сім’ї та суспільстві. Безумовно, ми як провідники у цей світ повинні познайомити маленьку людину з тим, як він влаштований. Але просто «надресирувати» дитину, формуючи в ній рефлекс собачки Павлова, без розуміння того, ЩО і ЧОМУ з нею відбувається не приведе нас до бажаної мети. Більше того, викличе зворотний ефект.

Зазвичай, консультуючи батьків, я малюю такий айсберг – щоб пояснити як усе влаштовано. І поведінка дитини – це та верхівка, яка видніється на поверхні. Це те, що очевидно і не викликає розбіжностей в оцінці: дитина часто істерить, смокче палець, боїться спати сама, дуже агресивна, перестала ходити на горщик, бачить нічні кошмари і так далі.

Але секрет у тому, що в одного і того ж поведінкового прояву можуть бути різні причини, які викликані загальним станом дитини. І ось саме СТАН визначає те, що необхідно робити, щоб змінилася поведінка. Без розуміння того, що саме відбувається з дитиною (тобто без діагностики її стану і, відповідно, незадоволених потреб) ні найрозумніший психолог, ні якийсь інший фахівець не може дати вам – батькам, якусь універсальну пораду, інструкцію чи чарівну пігулку, щоб змінити поведінку вашої дитини. Якщо ми лише поведінку коригуватимемо, це рівносильно тому, щоб давати знеболювальне, замість того, щоб зрозуміти про що говорить цей симптом і лікувати хворобу.

Ймовірно, ви й самі вже неодноразово дивувалися, читаючи «поради психологів»: одні кажуть, наприклад, що часті буйні істерики – це наслідки браку батьківської уваги, яку дитина таким чином привертає; інші стверджують, що так проявляється «розбещеність» і потураючи істерикам ми тільки шкодимо. Де ж правда? Відповідь може бути як у першому, так і у другому варіанті. Більше того, може бути ще як мінімум 3 причини подібної поведінки дитини! І, відповідно, це будуть зовсім різні стратегії реакції на такі поведінкові прояви.

Далі. Якщо ми говоримо про дитину дошкільного віку, то відразу ж необхідно враховувати той факт, що її стан багато в чому визначається відносинами з батьками: наскільки надійною є прив’язаність, чи насичується вона на тому рівні, якому потребує дитина, чи задовольняються через ці взаємини ключові емоційні потреби дитини. Відтак, просто привести дитину до фахівця, щоб вона її «полагодила» не вийде без участі найголовніших дорослих в житті цього малюка.

Тому крім психолого-просвітницької роботи (пояснення батькам як влаштована психіка маленької людини в тому чи іншому віці, щоб у них не формувалося хибних очікувань від її поведінки, а також загальних рекомендацій щодо взаємодії), психодіагностики дитини (щоб визначити чи є її поведінка просто індивідуальною віковою особливістю або ж сигналом про незадоволені потреби і тд), я як психолог основну увагу приділяю батькам (мамі), адже саме від їхнього стану залежить те, якими будуть стосунки з дитиною, чи задовольнятимуться її потреби і т.д.

І це ще один «шар» у розумінні дитини та її природи – стан батьків впливає на відносини з дитиною, а, відповідно, і на її поведінку. І ми зазвичай разом з батьками досліджуємо їхні страхи і тривоги, вивчаємо установки та інтроекти, розбираємо переконання та шукаємо ресурс. Я ставлю багато запитань про емоції у відповідь на поведінку дитини, ми досліджуємо надані значення – адже в цьому полягає справжнє розуміння цих відносин. У різних батьтків на одну і ту ж поведінку дитини може виникати страх, сором, гнів або роздратування і це будуть 4 різні відповіді на запитання «чому дитина так поводиться».

І є ще один нюанс. Можна скільки завгодно розповідати про те, як «потрібно» чи «правильно» виховувати дитину, реагувати на її поведінку, але поки її дорослий:
🔹 почувається недостатньо хорошим;
🔹 відчуває невпевненість у своїх власних діях;
🔹 «тоне» у власних почуттях роздратування або безпорадності;
🔹 тривожиться за кожен свій батьківський крок;
поки його батьківська поведінка обумовлена ​​страхами («щоб не сів на голову», «соромно за її поведінку», «що люди скажуть»), а не істинним розумінням своєї дитини, дуже складно якось вплинути на її поведінку якось ззовні, якимись чарівними способами.

Тому особисто я у своїй практиці ніколи не працюю тільки з дитиною, я працюю з усією сімейною системою (якщо запит стосується яких-небудь серйозних поведінкових проявів – невротичні звички, страхи, і т.д.). Якщо ж у вас виникає питання до психолога «як мені реагувати на…?», мені теж необхідно поставити не одне питання, щоб зрозуміти що саме відбувається з дитиною. І часом відповідь ховається не в самій поведінці дитини, а в тому, що саме батьки бачать у цій поведінці, які у них виникають емоції та думки, які там ховаються страхи та установки, яким сенсом вони наділяють цю поведінку. Словом, хотілося донести таку думку: щоб правильно розуміти дитину, необхідно копати глибше, ніж просто в інтерпретацію її поведінки. І усвідомлення себе як батьків – важливий у цьому процес.

Мій девіз у роботі з батьками: «Спокій та впевненість через розуміння». І найціннішим зворотним зв’язком для мене є не так поведінкові зміни, як слова мами чи тата: «Тепер я розумію ЩО відбувається і ЗНАЮ що робити».

Якщо ви хочете навчитися вірно інтерепретувати поведінку та емоції вашої дитини – запрошую на свій курс “Емоційне вихованння”, він не тільки допоможе вам розшифровувати мову почуттів та емоцій та розвивати емоційний інтелект малюка, а й дасть більше розуміння себе та своїх реакцій.

Добавить в избранное