Дитячі майданчики – важливий етап не стільки для розваг, скільки для соціалізації малюків. Хтось із мам з нетерпінням чекає перших дитячих виходів у “соціум”, хтось з хвилюванням обирає перші відерця-пасочки, для когось навпаки – перспектива нескінченного поділу іграшок та спілкування з іншими матусями виявляється настільки жахливою, що вони бойкотують дитячі майданчики.

Як би там не було, навряд чи існують діти, які за своє дитинство зможуть уникнути відвідування дитячих майданчиків/кімнат та й дитячих колективів у принципі (а відповідно – конфліктних ситуацій). Тому спілкування на дитячому майданчику – це така собі демо-версія їхнього міні-соціуму в садках, школах та інших дитячих групах, і це вкрай корисний етап – коли ця дитяча взаємодія супроводжується мамою (татом, бабусею, нянею), і саме таким чином і відбувається навчання базових правил соціального життя. У цій статті я постараюся дати відповіді на найпоширеніші питання, що виникають у мам, які стикаються з першими конфліктами на дитячих майданчиках, а також перерахую основні правила поведінки з урахуванням вікових особливостей дітей. Отже…

У ЯКОМУ ВІЦІ ПОТРІБНО ВЕСТИ ДИТИНУ НА МАЙДАНЧИК?

Завжди слід враховувати не стількі вікові, скільки індивідуальні особливості дитини. Якщо малюк ще тягне будь-який предмет до рота, облизує все, що трапляється йому в радіусі досяжності – немає жодної необхідності вести грати в пісочницю. Пісочниця – це зовсім не “маст візит плейс”, немає жодних розпоряджень коли вже “пора” чи “потрібно”. Так, пісок – відмінний матеріал для розвитку дрібної моторики, більшість діток дуже люблять у ньому возитися, але зовсім не критично, якщо це відбудеться не у рік, а у два.

Якщо малюк боїться діток, ховається в мамині обійми і плаче при наближенні до дитячого майданчика – не потрібно змушувати та форсувати події. Ця ж рекомендація актуальна і для малюків, які стали боятися діток та/або дитячих майданчиків після якогось конфлікту чи іншої неприємної для дитини ситуації – дайте малюку час, щоб забути та знову включити інтерес. Справжня ПОТРЕБА В СПІЛКУВАННІ та спільній грі з’являється у діток у +-3 роки, коли провідною діяльністю стає сюжетно-рольова гра. У рік чи два інші дітки цікавлять малюка приблизно так само як і палички, гусенички та квіточки. Тобто цікаві, звичайно, як і абсолютно все нове, незвичне, яскраве. Іншими словами, дитина для однорічного малюка – це по суті ще тільки об’єкт для вивчення, з яким також можна робити якісь маніпуляції. У такому віці ще немає поняття дружби, гра носить характер “у тебе цікава іграшка – дай”, трохи пізніше виходячи на рівень “гри поруч” (не плутати із спільною грою, істотною відмінністю якої є розподіл ролей і встановлення загальних правил, і яка з’являється у віці 3-4 років). Отже, немає жодної потреби змушувати дитину “грати з дітками”. Спостерігайте за дитиною: ви точно побачите коли вона виявить інтерес до спілкування з однолітками, а форсувати і насильно “соціалізувати” немає жодної необхідності.

Окремо хочеться сказати про соціалізацію. Знаю, що сучасні батьки дуже занепокоєні, щоб дитина була соціалізована, і вважають, що сприяти цьому буде дитячий садок. Це величезна помилка. Що таке соціалізація? Вікіпедія дає таке визначення: “Соціалізація – процес інтеграції особистості в соціальну систему, входження в соціальне середовище через оволодіння нею соціальними нормами, правилами і цінностями, знаннями, навичками, що дозволяють їй успішно функціонувати в суспільстві”. А тепер найголовніше: “Найбільше значення в первинній соціалізації має сім’я, звідки дитина і черпає уявлення про суспільство, про його цінності та норми”. Ніхто і ніщо краще, ніж батьки і сім’я не забезпечать дитині в цьому віці необхідного рівня розуміння того, як влаштований світ, які існують правила та норми поведінки в суспільстві. Колектив дітей не прищепить добрі манери і не навчить того, як потрібно спілкуватися та дружити, як правильно сваритися та миритися, як захищатися та відстоювати свої інтереси – це завдання батьків! А ось вже навчившись усьому вищепереліченому має сенс випускати дитину у “велике плавання”. Звідси випливає наступний пункт:

КОЛИ МОЖНА ВІДПУСТИТИ ДИТИНУ САМОСТІЙНО ГРАТИ НА МАЙДАНЧИКУ?

Дитина мінімум до трьох років на майданчику має перебувати із супроводом дорослого. Тобто мама має знаходитися в безпосередній близькості та чутності, а не неподалік на лавці. Тому що тільки після трьох років починає формуватися первинна самосвідомість малюка, він починає встановлювати перші причинно-наслідкові зв’язки і навчатися робити висновки, у нього починає з’являється довільність і здатність керувати своєю поведінкою, орієнтуючись не тільки на нагальні імпульси. Підкреслю: починає з’являтися, проте під впливом сильних емоцій дитина ще не здатна буде зупинити свій імпульс та затримати бажання швтовхнути/жбурнути/вдарити. Відповідно, до цього віку мамі чи іншому дорослому слід бути поруч, щоб якраз і навчати правилам взаємодії, а також щоб забезпечити безпеку як своїй дитині, так і оточуючим. Більше того, з дитиною до 2-2,5 років потрібно знаходитись поряд на відстані витягнутої руки. По-перше, щоб озвучувати замість дитини різні діалоги, поки вона ще сама не говорить, навчаючи таким чином як варто спілкуватися. А по-друге, щоб у разі пісочних воєн/поділу гойдалок – тримати руку на пульсі і розрулювати проблемні ситуації, пояснюючи як краще вчинити.

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО ДИТИНА ВЛАШТУЄ ІСТЕРИКУ, КОЛИ ВИ ЗБИРАЄТЕСЬ ІТИ З МАЙДАНЧИКА?

Кожній мамі знайома ситуація, коли малюк відмовляється на першу вимогу залишати майданчик і йти додому. Але для деяких батьків цей момент стає воістину випробуванням, якого вони починають побоюватися ще до виходу на вулицю. Що ж робити у таких випадках?

• Зрозумійте, що дитина має право відчувати розчарування або навіть гнів від того, що її позбавляють приємного проведення часу.
• Допоможіть малюкові підготуватися до того, що доведеться покинути майданчик: почніть повідомляти про те, що ви йдете, наприклад, через півгодини (“За півгодини ми вже підемо додому: зараз побудуємо замок/покатаємося/з’їдемо 5 разів з гірки – і будемо тупати додому”, повторюйте цей монолог щодесять хвилин, нагадуючи, що час наближається.
• Коли настане час іти, складайте речі і збирайтеся, не піддавайтеся вмовлянням залишитися ще трохи.
• Будьте послідовні: обмовивши черговість дій – дотримуйтесь її. Дітям необхідно відчувати межі та рамки а дорослі – це ті фігури, які й забезпечують дотримання правил.
• Не починайте нову діяльність пізніше, ніж за 15-20 хвилин до відходу додому: малюк може захопитися і ще більше не хотіти йти.
• Втішайте дитину, коли вона почне вередувати: озвучте, що розумієте її стан, і якби ви могли – грали б у пісочку до ночі, але зараз час обіду/сну/йти в магазин і потрібно це зробити.
• Залишайтеся спокійні і не прагніть будь-яким способом заспокоїти малюка: йому потрібен час, щоб прийти до тями. Немає нічого катастрофічного в тому, що інші мами побачать і почують, що ваша дитина вередує. У них такі самі живі діти, які мають звук. Дитина потребує впевненого дорослого, який знає що робити і тільки такий батько або мама може стати точкою опори для малюка, якому ще ой як непросто справлятися зі своїм емоційним світом.

Якщо ви відчуваєте, що вас накриває паніка при одній думці про істерику дитини в громадському місці – і вам, і дитині краще уникати їх певний час. А тим часом підвищуйте свою батьківську компетентність (наприклад, прослухавши вебінар на тему “Дитячі істерики та агресія: інструкція для батьків”) або ж пройдіть курс особистої психотерапії, аби навчитися витримувати власні та дитячі складні емоції.

ЯК БУТИ, ЯКЩО ДИТИНА Б’ЄТЬСЯ?

Близько року багато батьків зазначають, що малюки починають проявляти “активний інтерес до дітей”. Дуже часто цей інтерес виявляється у спробах поколупати очко, потріпати за волосся, пощипати за щічки. Так, малюки в цьому віці дуже тактильні і хочуть все перевірити на дотик. Тому батькам варто уважно стежити за діями малюка і завжди бути напоготові, коли карапуз починає близько “спілкуватися”: притримувати ручку, показувати як акуратно торкатися або гладити (а не тільки повідомляти “не можна бити”), спрямовуючи його руку своєю. Якщо ж малюк у пориві ентузіазму часто завдає біль, краще на якийсь час уникати настільки близького спілкування зі сторонніми і продовжувати вдома – на членах сім’ї, домашніх вихованцях вчити акуратної тактильності, грати в тілесні приємні ігри.

Близько 2-3 років діти можуть почати виявляти агресію, обстоюючи свої інтереси. Багато батьків побоюються, що така дитина виросте забіякою. Але це така само вікова особливість, тією чи іншою мірою виражена у кожної дитини (докладніше про це і як реагувати батькам можна дізнатися на вебінарі). У той же час це не означає, що потрібно все пустити на призволяще – щоб діти “самі розбиралися”. За свою дитину на майданчику відповідальні батьки, відтак необхідно перебувати поруч і перешкоджати фізичному впливу з боку малюка, пояснювати як потрібно просити/забирати/ділитися і т.д. Якщо дитина не реагує на прохання та вмовляння – залишати майданчик чи дитячу компанію. Паралельно слід навчати малюка висловлювати свої емоції у прийнятний спосіб, розвивати його соціальний та емоційний інтелект (стаття з рекомендаціями по розвитку емоційного інтелекту).

ЩО РОБИТИ, КОЛИ ВАШУ ДИТИНУ ОБРАЖАЮТЬ?

Спочатку варто усвідомити, що діти сприймають “образу” зовсім інакше, ніж ми – дорослі. Для дитини “образливою” може виявитися абсолютно будь-яка непрацююча ситуація: не дали відерце, яке хотілося; не дозволяють їсти пісок; не хочеться злазити з гойдалки. Важливо зрозуміти, що в будь-якій з цих ситуацій ваш малюк відчуватиме розчарування та фрустрацію і як наслідок – буде плакати та/або кричати. Це нормальна вікова реакція! Дитині так треба відреагувати свої негативні емоції, спричинені невідповідністю бажаного та дійсного. Тому ситуація, коли з вашою дитиною хтось не поділився машинкою або забрав пасочку – це ніяка не трагедія, а зайвий привід відчути, що в житті не все відбуватиметься за його бажанням. Не потрібно дитині, що викликала у вашого малюка негативні переживання вішати ярлики (“який невихований хлопчик!”) і ставити оцінки (“погана дівчинка образила нашу дитину!”). Просто втіште  свою дитину і допоможіть їй впоратися з розчаруванням. Повірте, ваше чадо теж свого часу неодноразово подібним чином “образить” інших діток, тому не варто драматизувати.

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО ДИТИНУ ВДАРИЛИ?

Приблизно близько року багато мам помічають, що малюк може почати битися, штовхатися, жбурлятися тим, що в руках. І інтерпретують це як агресивність. Але причина в іншому: по-перше, малюк так пробує світ “на міцність”, а по-друге, для нього це також один із способів відреагувати негативні переживання. Дитина мінімум до 3 років не здатна впоратися з розчаруванням, що нахлинуло, і якщо її бажання не задовольнилося миттєво – вона може і штовхнути, і вдарити того, хто став цьому причиною (наприклад, ваш малюк не захотів помінятися пасочками). Саме тому і потрібно перебувати поруч – щоб мати змогу захистити свого малюка у випадку подібної реакції з боку іншої дитини, пояснивши йому дії іншої дитини (“Хлопчик хотів взяти твою пасочку, та засмутився, коли ти не поділився. Проте битися, штовхатися чи видирати з рук – не можна. Потрібно попросити або запропонувати помінятися”). Так само проговорюємо і у взоротньому випадку, коли агресію виявляє ваш малюк.

У ситуації, якщо все ж таки вашу дитину штовхнули/вдарили:

• У жодному разі не можна бити дитину-кривдника у відповідь;
• Не можна починати вичитувати/виховувати/ображати не свою дитину!
• Сказати “Стоп! Так не можна! Це боляче/неприємно!”, простягнути руку вперед, зробити крок назад. Подібним чином ви і даєте сигнал іншій дитині, і вчите свого малюка як слід говорити і поводитися в таких ситуаціях.
• Якщо на іншу дитину не діють розмови – забрати свого малюка із зони небезпеки.

Повірте, рано чи пізно ваша дитина гарантовано опиниться в такій же ситуації і вам, швидше за все, теж не сподобається, що сторонні люди застосовують до неї силу або дають неприємні оцінки. Так, материнське серце завжди дуже гостро реагує на те, коли її дитину кривдять, але не варто драматизувати: це діти – так буває, у всіх буває)

ЧИ ПОТРІБНО ВЧИТИ ДИТИНУ ДАВАТИ ЗДАЧУ?

На цю тему у мене є окремі статті  ТУТ і ТУТ

ЧИ ПОТРІБНО ВЧИТИ ДИТИНУ ДІЛИТИСЯ СВОЇМИ РЕЧАМИ?

Дуже актуальне питання для багатьох. Безумовно, вчити ділитися та мінятися з іншими дітками своїми іграшками у спільній пісочниці потрібно. Тільки з цього зовсім не слідує висновок про те, що дитина ПОВИННА ділитися – інакше “жадіна”. Розглянемо докладніше психологічний аспект поняття “ділитися”. Почну з того, що до періоду, коли у дитини в мовленні ще немає займенника “я” (тобто ще не сформоване первинне уявлення про свою окремість від мами та світу в цілому) – вона не бачить різниці між поняттями “моє”/”своє” і “твоє”/чуже”. Приблизно біля двох років настає період, коли в малюка поступово починає проявлятися відчуття власності та він починає ревнісно слідкувати за своїми іграшками. До цього віку все, що знаходиться в його полі зору автоматично розглядається як “моє”. До того ж дитячий мозок налаштований на постійне вивчення всього нового і малюка просто-таки магнітом тягне до всього, що він бачить вперше. Саме тому, іграшки інших дітей на майданчику завжди цікавіші власних та малюк одразу тягнеться до них. Це також нормальна поведінка для малюків до 3-4 років. В той же час, батькам необхідно навчати свого сина чи доньку, що існують поняття “свого” і “чужого”: мамине, татове, інших діток – і такі речі брати не можна. Такі правила слід встановлювати вдома, у родинному колі, адже це формуватиме поняття кордонів у дитини.

Найчастіше пасочки в пісочницях стають “спільними” для всіх, хто в ній знаходиться. Але навіть у такому разі слід позначати своєму малюкові: “Ми зараз візьмемо пограти цей паровозик у хлопчика, а потім повернемо, тому що це чужа іграшка”, якщо у вас на майданчику, наприклад, не прийнято питати дозволу. Після гри потрібно неодмінно повернути власнику його власність, озвучивши своєму карапузу “Ми погралися і треба повернути та сказати “дякую”, тому що це не наше”.

Якщо малюк хоче забрати іграшку, якою грає інша дитина – запитайте чи можна і вам буде пограти, запропонуйте помінятися іграшками, але якщо господар проти, спокійно поясніть своєму малюкові (навіть якщо він сильно засмутився), що зараз ви не можете забрати, адже це не ваша річ. Втіште свого карапуза і запропонуйте альтернативу. Ми живемо в соціумі, і межа наших бажань та інтересів закінчується там, де ми зустрічаємось з інтересами інших.

Якщо у вашої дитини хочуть відібрати іграшку, скажіть своєму сину чи доньці: “Малюк хоче пограти твоїм літаком, можна?”. Якщо дитина проти – так і скажіть тому, хто просить (“Ми зараз не можемо дати тобі цю іграшку, тому що самі граємо”). Запропонуйте йому щось натомість, попросіть почекати поки дограє ваша дитину – спокійно і без драматизації проговоріть ситуацію, і згодом ваша мова стане інструментом у руках дитини, яка знатиме як вирішувати подібні питання словесно.

Потрібно з раннього дитинства прищеплювати дитині повагу до чужої власності, і водночас зважати на свої інтереси. Таким чином ви сприятимете формуванню у малюка відчуття кордонів, що сприятливо позначатиметься на формуванні почуття власної гідності та самоцінності.

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО ДИТИНА НЕ ХОЧЕ ДІЛИТИСЯ?

Як правило, після 2 років може початися період, коли дитина обурюється, захищаючи своє, – це хороший знак, який говорить про нормальне почуття власності. Правильне ставлення до неї виростає з поваги до своїх речей та речей близьких. Якщо малюк не хоче ділитися або давати свої іграшки, навіть якщо сам ними в даний момент ними не грає – не потрібно його примушувати, соромити та обзивати “жадіною”. Цей же принцип є актуальним, якщо не хочуть ділитися і з вашою дитиною. Особливо гостро цей момент переживають мами малюків, коли з ними не діляться старші дітки. Начебто “такий вже дорослий, що йому – шкода малюка порадувати”? А ви поставте себе на його місце. Це для вас лише чергова незначна лялечка, пасочка, паличка, а для трирічки, наприклад, – це “спляча донечка”, “гніздечко пташки” або “лазерний пістолет”. Не знецінюйте дитячий світ, показуйте своєму малюкові приклад поваги до інших. Колись ваш річний малюк теж стане “дорослою” трирічкою, який також може не захотіти ділитися з зовсім нецікавим йому малюком.

Ну і насамкінець. Головний принцип, яким слід керуватися у спілкуванні з іншими дітьми – уявляйте, що ви “чужа” мама, яка спілкується з вашою дитиною. Як би ви хотіли, щоб реагували на вашого малюка, коли він не поділиться іграшкою або ненароком штовхне сусідню дитину? А такі ситуації точно будуть, і не завжди є необхідність влаштовувати трибунал між мамами на тему “хто перший почав” і “хто більше винен”. Це діти – вони протягом усього свого дитинства без кінця падають, штовхаються, б’ються, вихоплюють один у одного іграшки, задираються і ображаються. Іноді вони роблять це навмисне, але найчастіше (особливо в пору “пісочного” дитинства) – ненавмисно, просто тому, що вони діти і ще не цілком опанували свої емоції та моторику тіла. Не варто перебільшувати серйозність ситуацій і включати свої “дорослі” оцінки поведінки дітей: вони ще тільки вчаться як поводитися так, щоб не завдати шкоди іншим – ні фізичної, ні емоційної. І завдання дорослого – дбайливо супроводжувати, пояснювати, захищати. Так, усім нам належить і на дитячому майданчику, і в дитячих колективах (садках, школах, різних гуртках) зустрітися з зовсім різними дітками та їх мамами, які мають кардинально інші підходи до виховання. І часом це може викликати нерозуміння, здивування, навіть засудження. Тому що материнство та батьківство начебто крізь збільшувальне скло систему цінностей, життєві орієнтири та пріоритети кожної родини. І так, всі ми дійсно дуже різні – кожен зі своєю історією материнства, дитинства та життя загалом. І це нормально, це життя – і воно надзвичайно різноманітне. Але дуже важливо вчитися ввічливо взаємодіяти з іншими (хоч би якими іншими вони були) і вчити цьому своїх дітей!

Нехай ваші прогулянки будуть радісними та безконфліктними!)

Добавить в избранное