Питання особистих кордонів у нашому суспільстві досить проблематичне. Як правильно вибудовувати особисті кордони, заявляти про них та екологічно захищати, відомо далеко не багатьом. Особливо гострою стає ця проблема при вихованні дітей: не розуміючи, як вибудовувати і оберігати свої власні кордони, батьки або зовсім не вміють захистити свою дитину та її інтереси, або роблять це надто агресивно, перетворюючи кожен незначний інцидент на катастрофу. Саме тому для багатьох мам дитячі майданчики перетворюються прямо-таки на зону бойових дій, а спілкування з іншими мамами та дітьми стає психологічним випробуванням. Ну і, безумовно, батькам, які не мають навичок відстоювання власних інтересів і прав, дуже складно навчити цьому тонкому психологічному мистецтву свою дитину.
Що таке особистісні кордони? Це усвідомлення своєї цілісності – власних переконань, потреб, інтересів, бажань, цінностей. Відчуття безпечної для себе межі у спілкуванні з іншими так, щоб ці інтереси не були порушені. Це розуміння того, як зі мною не можна, що для мене не корисно — як фізично, так і психологічно. Це символічні правила етикету у поводженні із собою. Надійні особистісні кордони – необхідна умова для формування та збереження здорових відносин, як із самим собою, так і з оточуючими.
Як батьки можуть сприяти формуванню здорових особистісних кордонів у дитини? Для початку важливо зрозуміти, що в словосполученні “особисті межі” слово “особистість” – первинне. Тому слід розвивати самосвідомість дитини, допомагати їй розуміти саму себе: усвідомлювати власні потреби та бажання, вчити розуміти причини та наслідки своїх дій, навчати екологічно справлятися з емоціями, прищеплювати навички спостереження за власним внутрішнім світом.
Також ми можемо допомогти своїм дітям формувати відчуття кордонів власним прикладом – діти вперше переживають досвід зіткнення із чужими кордонами у контакті з мамою і татом. Дитина саме у дорослих вчиться відчувати, що таке “моє” та “чуже”, як слід поводитися, якщо з моїми речами чи тілом роблять щось неприємне, як реагувати, якщо мені чогось не хочеться. Коли дитина проживає перший досвід марності – “тата не можна бити”, “маму не можна смикати за волосся”, “я не дам свою сумку”, “не дозволяю грати з моїм телефоном” і так далі, – тоді вона вперше стикається з особистими межами батьків. І для цього необхідно, щоб кордони насамперед були сформовані у дорослих цієї дитини.
Один із способів позначити особистісний кордон – сказати “ні”, і важливо, щоб у малюка з раннього дитинства був цей досвід. Необхідно давати дитині відчуття того, що вона має право відмовитися або не погодитися, і після цього не послідує покарання, докір, агресія або образа дорослого. Тому слід взяти за правило пропонувати дитині щось або питати її лише тоді, коли батьки готові погодитися з її “ні”. А якщо ми цікавимося “будеш вівсянку на сніданок?”, а після дитячої відмови починаємо переконувати, просити чи змушувати, то такий підхід тільки сформує впевненість, що слово “ні” не має жодної ваги. І чим старша дитина, тим актуальніші ці принципи.
Також важливо дозволяти дитині говорити “ні” без детальної аргументації – це один із принципів асертивного спілкування (“асертивність” – здатність людини не залежати від зовнішніх оцінок та думок, брати на себе відповідальність за свою поведінку). Водночас і у дитини має бути досвід переживання відмови, без пояснень та тлумачень. Нині ж спостерігається така ситуація, коли кожну свою заборону, відмову чи дію батьки намагаються пояснити і дочекатися, щоб дитина нібито погодилася з цими аргументами. Але така тактика не завжди вірна. По-перше, це свого роду перекладання відповідальності на дитину, ніби й справді її слово вирішальне. А по-друге, такий підхід може прищепити дитині ідею про те, що говорити “ні” можна лише тоді, коли аргументи відмови влаштують того, кому ця відмова призначається. Зріла особистість з надійними межами здатна витримати як відмову, так і неприємні емоції того, кому вона відмовляє.
Ще одна важлива умова виховання, що сприяє формуванню здорових особистісних кордонів, — це не прагнути зробити дитину слухняною за всяку ціну. Безумовно, правила, заборони та обмеження необхідні, але у дитини не повинно сформуватися переконання “я – хороший, тільки якщо мною задоволені”. Бути слухняним будь-якою ціною – це запорука невміння вибудовувати особисті кордони. Саме “правильні”, “хороші” дівчатка, ставши дорослими, найчастіше ризикують потрапити в нездорові, токсичні стосунки, як на роботі, так і в особистому житті – через невміння відстоювати свої межі, незнання власної цінності, залежності від чужої думки.
Надзвичайно важливим для розвитку здорової особистості та формування особистісних меж є дбайливе ставлення до почуттів дитини – без знецінення (“це такі дурниці, нема чого засмучуватися!”), навішування ярликів (“ну що ти хничеш, як дівчисько!”), ігнорування (“досить чіплятися за мамину спідницю, йди пограйся з дітьми”). Наші емоції – найнадійніші маркери у відчутті власних кордонів. Ми відчуваємо радість і задоволення, коли з нашими кордонами рахуються і поважають їх. Ми злимось і обурюємося, якщо наші кордони порушуються. Ми відчуваємо провину чи сором, якщо самі переступаємо чужі кордони (про те, як розвивати у дитини здатність розуміти свої почуття читайте ТУТ)
Якщо у дитини буде сформована опора на власні почуття при прийнятті рішень та дій, то ситуацій, коли порушуватимуться її межі, стане значно менше. Коли в людини є довіра до себе та своїх відчуттів, якщо вона вважає їх значущими, то вона, наприклад, не дозволить зробити з собою те, що викликає у неї огиду або не підтримуватиме ті контакти, в яких постійно відчуває фрустрацію та злість. Наші емоції — це своєрідний компас, за яким ми можемо орієнтуватися у житті, тому дуже важливо розвивати емоційний інтелект дитини. А також не забувати про те, що за всі свої почуття відповідальні тільки ми, а для цього слід уникати спілкування з дитиною будь-якого віку таких фраз, як “ти мене розлютив!”, “Ти що, хочеш, щоб бабуся засмутилася?”, “Дивись, до чого ти довела тата!” Тоді у дитини не виникатиме почуття провини щоразу, коли хтось буде незадоволений тим, що він позначив кордон, як це часто можна спостерігати (“ну як же я їй відмовлю, вона ж образиться” або “я не можу не піти туди, адже він розсердиться”).
Нерідко мами, а особливо тата вважають, що вміння захищати межі дитини формується з уміння дати здачу або в інший фізичний спосіб постояти за себе. Саме тому досі так поширена практика навчання “давати здачі”. В приклад наводяться власні дитячі історії про те, що бити у відповідь так і не навчився, тому у дорослому житті не вміє постояти за себе. Але секрет у тому, що захист кордонів (а по суті вміння постояти за себе) — це вже фінальний етап. Для початку їх необхідно навчитися усвідомлювати, позначати і озвучувати, а для цього вміння пускати в хід кулаки точно не є ефективним. Захист себе починається з внутрішньої впевненості в тому, що я маю на це право, усвідомлення того, що я цінний, хороший. Що ніхто не сміє мене ображати, робити мені боляче. Поняття ж “дати здачі” передбачає, що кордони вже були порушені, а отже, це зовсім не спосіб їх захистити. Сформоване відчуття власної значущості, самоцінність – ось головні умови того, щоб з дитиною, а в майбутньому вже й дорослою людиною рахувалися та поважали її межі.
Перш ніж у дитини з’явиться здатність захищати себе саму (а це відбувається не в 2 роки, а ближче до шкільного), батькам необхідно захищати її – і особисто, і від її імені. За малюків, які ще не говорять, слід відповідати мамам і татам: “Не можна бити Сашка, не роби так” або “це Машина лялька, не забирай її без дозволу”, а не чекати, що дитина повинна самостійно “вчитися вирішувати проблеми”. Старші діти також завжди повинні знати: що б не відбувалося, батьки на їхньому боці, і вони завжди можуть розраховувати на їхній захист, а не чути: “Якщо тебе кривдять, значить, ти дозволяєш – подумай, що ти робиш не так”. Тоді у дитини сформується розуміння, що захищати себе – нормально, правильно, можна.
Також слід прищеплювати дитині шанобливе ставлення до кордонів інших: звертати увагу, що комусь може бути неприємно або боляче від її дій, навчати правилам етикету і нормам соціальної поведінки. А також допомагати справлятися з фрустрацією та марністю, коли дитина стикається з чужим кордоном, а не прагнути будь-що задовольнити бажання свого чада (“ну поділися, ти що – жадібна?”, “Віддай йому іграшку, ти ж старший!”) .
Поняття кордонів у дитини має формуватися лише після того, як вона отримає досвід злиття, близькості. Сьогодні часто мами немовлят намагаються “встановити кордони” для малюка мало не з пелюшок. Але якщо спочатку почати будувати кордони, крізь них потім буде складно “пробитися” близькості. Завдання перших років життя, і першого року особливо — відчувати близькість, бути залежною, відчувати себе і світ через злиття з дорослим. Люди, які не отримали цього досвіду в ранньому дитинстві, як правило, зазнають труднощів із побудовою справжньої близькості вже в партнерських відносинах — їхні кордони стають надто жорсткими, ригідними, а близькість здається чимось уразливим і лякаючим.
Якщо вам актуальна тема кордонів, зокрема, як їх встановлювати для дитини, перегляньте вебінар “Похвала, наказание и границы в воспитании”
Статтю опубліковано для газети “Дзеркало тижня”
Добавить в избранное